Колись я мріяла, щоб ми нашою родиною разом жили в великому красивому будинку в оточені чудової природи, моя сестра мріяла поїздити своїм авто по європейським автобанам, її син мріяв бачити красиві гори з вікна.

Ну що. Зраз ми живемо: мама, сестра з сином та я в великому красивому будинку. Правда займаємо тільки один поверх під дахом. Іра кожного дня їздить за 30 км на свою „маленьку роботу“ своїм немаленьким авто. З вікон кімнати Олега відкриваються неймовірно мальовничі заходи сонця за невеличкі гори Оденвальду. ⠀ При чому життя в горному селі (типу нашої Конча Заспа, але селі) визиває в мене, людини двіжу та бєшеного ритму столиць філософський настрій сприйняття, який час від часу намагається розбити вщент моя невгамовна натура. ⠀ Збувається все. Треба просто настільки конкретно формулювати свої бажання, щоб у простору просто не було шансів лагідно шуткувати з Вас. формулювати бажання так, ніби ви замовляєте суші з доставкою, а не натякаєте всесвіту: «ну ти там сам якось зрозумій, що я мала на увазі». ⠀ Так, як ти хочеш тоді, коли ти не просто мрієш, а реально креслиш маршрут. ⠀ Умовно: У грі ти ж не просто “біжиш світ рятувати”. Ти створюєш персонажа. Визначаєш навички. Розумієш, що в тебе в інвентарі. І — головне — обираєш рівень. Ціль. Фінальний бій, до якого готуєшся. А в реальному житті чомусь часто – “ну якось буде”. Якось буде — це теж план. Але чужий. ⠀ Тож, коли наступного разу ловитимеш себе на “та мені б просто трошки більше свободи” — сядь і пропиши чітко: яка свобода, коли, як, скільки, з ким, у що вдягнена, і з яким напоєм у руці. ⠀ Інакше Всесвіт подарує вам свободу у вигляді втрати інтернету в понеділок зранку. Бо ви ж просто “хотіли відпочити”.