Петра та 100 бажань

Петра – це дівчина. Дочка господині невеликого бюджетного готелю на Індонезійському острові. Одному із 17 804 островів. Якось вона дві години вмовляла капітана порома не вирушати, а почекати нас, автобус з українськими туристами, що застряг уночі в горах через зливу, яка геть-чисто розмила дорогу. І уявляєте, вмовила. Тому що наступний пором буде лише через день, а ми ж стільки тисяч кілометрів проїхали, щоб потрапити на її острів, і не щодня туристів зустрінеш у цьому регіоні.

Так, 200 людей на поромі терпляче чекали, поки наш автобус доплететься до причалу, і, коли ми, нарешті, приїхали, не почули жодного слова докору, тільки помітили цікавість і багато злегка зніяковілих усмішок.

Взагалі, в подорожах Південно-Східною Азією є одне правило: не будуйте собі надто насичених планів та щільних графіків.Тут не вийде, як у Європі, влаштувати собі автобусний тур, де туристи щодня знайомляться з новим містом, переїжджаючи вночі в автобусі чи поїзді. Навіть якщо у Вас неабияка витривалість та безмірна цікавість, помножені на прагнення внести у своє насичене життя десять життів звичайної людини. І річ не в тому, що тут відсутні комфортабельні автобуси для нічних переїздів. Навпаки, у місцевих міжміських автобусах Ви цілком комфортно можете спати, витягнувши ноги на спеціальній підніжці.

Просто не скрізь передбачено нічний рух, це по-перше. По-друге, поспішати Вам не дозволять пробки, про які ходять легенди. Крейсерська швидкість 30 км/год тут - цілком звичайне явище. Ну і, нарешті, відсутність суєти та поспіху з поколінь в покоління передається мешканцям цих країн, включаючи водіїв, які в дорозі сплять, їдять, заїжджають у гості до друзів.

За тиждень Вам навряд чи вдасться відвідати більше трьох місць. Хіба що Ви дуже любите нервувати і напружуватися. І ще, не те щоб правило, але порада: звикайте до ранніх до світанкових пробуджень, якщо хочете помилуватися красою та пам'ятками в тиші та спокої, а не в натовпах та чергах.

Посмішка. Це те, що супроводжувало нас у Індонезії всюди. Але в Петри вона особлива: сором'язлива і глузлива одночасно. Вона не сходила з її обличчя, навіть коли я запропонувала їм приготувати юшку. - Суп із голови риби? Ви з глузду з'їхали? Це ж не можна їсти! - Здавалося, мама Петри хоче помацати мого лоба. Чи не перегрілася я на тропічному сонці? Який ж був її подив, коли це виявилося смачно. Ще б пак, юшка з голови свіжовиловленого тунця, це Вам не що-небудь. О ні! Одного разу посмішка змінилася на погано прихований переляк, коли четверо наших красенів пішли в джунглі ближче до ночі та заблукали.

Повірте, джунглі вночі – це не смішно. Зовсім. Там і вдень страшно ступати в цю вологу теплу плоть. Ніби ти вирішив повернутись у лоно матері. Тільки у матері немає для тебе гострого довгого ріжучого листя просто всюди, кокосів, що падають раз у раз (Ні, їм, звичайно, немає ніякї справи до твоєї голови десь унизу, але можуть випадково і потрапити), синіх крабів, безневинних і смішних, але дуже страшних, якщо зʼявляться несподівано, липкої драговини в улоговинах та різноманітної фауни, якої я, слава Богу, не зустріла під час прогулянки з друзями до казкового пляжу з реклами батончика Баунті. Прогулянка джунглями цього острова настільки нас "надихнула", що назад ми вирішили не йти, а повернутися на наш бік острова вплав. Це також стало для нас невеликою пригодою. І ми раптом зрозуміли: індонезійські човни - водоміри можуть бути подарунком долі.

Чому водоміри: ось ці дві довгі палиці вздовж бортів, які кріпляться до носа і корми плоскодонки суглобами труб, дуже нагадують мені комаху, яку часто бачила в дитинстві, коли проводила літо в селі біля озера. Чому подарунком: дуже красиво дивитися зверху на прекрасні відтінки блакитного та бірюзового моря над різнокольоровими неймовірними коралами та рибками, що пасуться у них. І зовсім інше відчуття, коли хвиля норовить шмякнути тебе об скелю, ну, або, хоча б посадити на їжака, який внаслідок відливу раптом став підозріло близько. У ці хвилини досить просто відчути геніальність людини, близької до природи, яка винайшла цей стійкий човен без кіля, що ковзає над коралами.

Так ось, хлопців тоді знайшли. Втомившись метатися, порізані листям і налякані, вони вийшли на суху галявину з настилами, які створюють, щоб сушити там шкаралупу кокоса, і змогли розвести багаття.Там їх і знайшли рятувальники, викликані Петрою.

Зараз пишу, і розумію, що там в Індонезії пережила ту ще пригоду, варту окремого екшина. Але якби ви знали, як там було добре! Втім, добре в будь-якій подорожі, коли ти пізнаєш щось нове, не те, до чого звик. Люди зовсім не такі, як ти, трохи схожі начебто, але все ж таки інші. З'єднання людей і природи, що народжує різнокольорові тумани над терасами рисових полів, величезного варана, що спокійно спить між двома припаркованими автомобілями, парк - заповідник мавп у центрі міста, до якого веде центральна вулиця на ім'я “Дорога Мавп”.

Вирушаючи у свою першу самостійну подорож не по праці, а для себе, в одну з найбільш несхожих на нас країн світу, переймалася, що потім буде нудно скрізь. Повірте,це не так.Подорожувати можна навіть рідним містом і постійно відкривати щось для себе нове, що надихає, і невідоме раніше.