Одеса та паралельні світи

Одеса – особливе місто. У всьому, починаючи з вокзалу. Помітили? Це місто не можна проїхати. Це не перевалочна станція, а пункт призначення. Потяги йдуть лише туди. Бо далі – море. Все. Якось зазирнула у пузо локомотиву на пероні Одеського вокзалу. Зелений жирний дракон з витріщеними очима – ілюмінаторами. Уявляєте, це місто настільки морське, що там у паровозів ілюмінатори замість вікон. У глибині бурчать і шиплять усілякі труби, трубочки, турбіни, переганяючи повітря в різні чарівні стани.

А ще я була вражена потягом, напханим зеками. Справжніми такими. Голеними. Багато-багато в кожній клітці – купе. Притулилися голова до голови і мовчки, але виразно жадібно поїдають поглядами кожен клаптик волі за вікном. Проходячи пероном, здивувалася спочатку, що це за темний тихий поїзд без розпізнавальних знаків причаївся на першій платформі, ніби в засідці. Реально засідка. Кілька днів тому з 51 колонії втекли 15 зеків, кілька десятків забарикадувалися всередині, пожежа, штурм, 15 постраждалих вохрівців… Щось у них там із цими цифрами 1 та 5 не склалося. Результат - колонію закрили, 58 зеків відправили за етапом.

Дивно і страшно доторкнутися до однієї з паралельних реальностей, які живуть з нами поруч, іноді підриваючи наш сонний ситий світ, повертаючи до вічних питань про життя та смерть, свободу та повагу. Дуже складне питання, чи гідна поваги людина, яка вкрала, покалічила чи вбила. З одного боку, подібне притягує подібне. Типу, "по Сєнькє і шапка". З іншого боку, принижуючи того, хто перед цим принизив іншого, ми не справедливість відновлюємо. Ми робимо те саме – принижуємо іншого. Стаємо тим же Сєнькою. Так і розкручується колесо Сансари, перетворюючи життя тих, хто в нього впрягся, на низку нескінченних принижень і покарань.

Зеки в колонії збунтувалися через нелюдські умови утримання. Не вперше і, сумно те, що, напевно, не в останній раз поки що. Суспільство, в якому 80 років викорчовувалися поняття "Я", "Особистість", "Моє", одужує дуже повільно. Але точно одужує. Починається, звичайно, не з фіскальних органів: тут все дуже запущено. А з дітей. Альтернативна освіта вже не просто посіяла зерна сумніву, а все більше підриває бетон кринолінових училок зі злісними указками то тут, то там. Потроху це стане системою. Хоча, звичайно, хочеться швидше. Бажано тут і зараз. “А подати сюди Тяпкіна – Ляпкіна! Ляп – по Тяпкіну! Тяп – по Ляпкіну!” – Пам'ятаєте класика? Чому згадалося? Тому що задумалася над такими різними значеннями поняття “тут і зараз”: від уміння радіти кожній секунді, яка приходить у наше життя, до ненаситного підганяння і штовхання цього справжнісінького у світле й очікуване майбутнє.

Чекаєш якийсь стан у майбутньому, відчуй його зараз. Подивися на небо і уяви, як це класно! Уявив? Захотілося потягтися і позіхнути? О, це воно! Стан. Зараз ти трохи змінив своє сьогодення, впустив у нього майбутнє. Тепер буде ще краще, ніж було. Правда правда) Ну добре, трохи краще, ніж було, якщо вже боїшся широко крокувати) Коли Ви їдете з Одеси, то повертаєтеся у своє минуле життя, залишаючи за спиною шматочок невагомого лихоліття. Того, що пахне, солодкою акацією і фарбованими лавками. Штовхающегося пробками з тіл курортників та численних таксі. Флануючого тудой – сюдой вздовж бульварів, набережних, парків та сквериків. Натхненно випитуючого зайвий квиток біля будь-якого театру будь-якої вистави чи концерту. Одеса неймовірно театральна. Там завжди розпродано всі квитки. Абсолютно завжди немає місць. Ніде: море, кафе, кіношкі, вулиці, ринки заповнені вщент. А що ви хочете в місті – сцені, де кожна тітка Соня – уроджена Джульєтта, а кожен карапуз – Мішка Япончик. – А куди Ви ходите на пляж, – запитала я Віру. – А нікуди. У нас є море, і нам його достатньо. І справді, якщо у Вас є діамант, Ви ж не будете в ньому в магазин за хлібом бігати? Нехай лежить собі у коробочці. Красивий і ошатний. А Ви будете ним милуватися, неймовірно гордий тим, що є власником скарбу. Колись я мріяла про будиночок біля моря під Одесою. Згодом в Італії, Іспанії, на острові Пенанг. Скрізь. Але головне, біля теплого лагідного моря. Думаю, я взагалі не самотня у такому своєму бажанні. Будинок біля води, в якій можна плавати – природна первісна потреба колишньої риби, що вилізла одного разу на берег, і розучилася жити там, де народилася. Та й потяг до подорожей, мабуть, звідти – від пра-пра-...-бабусі Риби. Будинок. Все частіше люди довкола кажуть, що власний будинок не потрібен. У сенсі не потрібен власний будинок. Це прив'язує до одного конкретного місця, не дозволяє жити то там, то сям. Мій досвід каже, що ніщо Вам не заважає здавати свої будинки та жити в чужих, подорожуючи та пізнаючи нові світи. Думаю, небажання купувати нерухомість – це про відповідальність та впевненість у собі. Точніше, про їх часткову відсутність. Ні, вони є, і чудові, тільки, як і правопис, трохи шкутильгають (це я Вінні Пуха згадала). З володінням будь-чого приходить відповідальність. Це ще Екзюпері вустами Маленького Принца казав: “Ми відповідаємо за тих, кого приручили”. Тому людському несвідомому властиво скидати із себе так багато відповідальності, як тільки можна. Це теж від тієї ж пра-пра-...-бабусі Риби. Або її доньки Рептилії, яка так само живе в надрах нашої рептилоїдної ділянки мозку. Як відомо, цей шматок мозку відповідає за миттєве ухвалення рішень. При цьому, у будь-якій ситуації ця дочка Риби прокидається першою і миттєво починає вибирати і нав'язувати решті не таких спритних ділянок мозку свій вибір. Зазвичай це “бити чи тікати”. Ну, а для того, щоб бігти, треба бути без нічого. Всякі володіння зі своїми відповідальністями в цю концепцію не вписуються. А ми потім нарікаємо, ну чого не виходить багатіти, ставати роботодавцем, сім'янином, домовласником.